Життя це сон кальдерон повністю читати

Життя це сон кальдерон повністю читати thumbnail

Дійові особи:
Басиліо, король Полонії.
Сехисмундо, принц.
Астольфо, герцог Московії.
Клотальдо, старий.
Кларін, блазень.
Естрелья, інфанта.
Росáура, знатна дама.
Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.

Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.

Хорнада перша
З одного боку — заросла лісом гора, з іншого — вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, — прочинені. Дія починається надвечір.

Сцена перша
Росаура, в чоловічому одязі, з’являється на вершині скелі й спускається в долину; за нею йде Кларін.

Росаура
О гіппогрифе1 ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону2;
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?

Кларін
Ні, не один, а двоє, —
В заїзді не лишай мене з журбою3;

Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, —
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?

Росаура
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.

Кларін
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?

Росаура
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, —
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.

Кларін
Вірю я в удачу, —
Ходім до того дому.

Росаура
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.

Кларін
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,

Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.

Росаура
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)

Кларін
О небо, що я чую!

Росаура
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.

Кларін
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.

Сехисмундо (у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!

Росаура
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.

Кларін
За всім зі страхом стежу.

Росаура
Кларін…

Кларін
Сеньйоро…

Росаура
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.

Кларін
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.

Росаура
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.

Сцена друга
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.

Сехимундо
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас — що народився?4
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина —
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, —
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну5,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, —
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише6,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, —
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, —
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?

Росаура
Відчуваю жаль і ляк
Від його болінь і суму.

Сехисмундо
Хто мою підслухав думу?
Це Клотальдо?

Кларін (убік до своєї пані)
Ствердь, що так.

Росаура
Ні, то я, скрушний бідак,
Що забрів під це склепіння,
Слухав тут твоє тужіння.

Сехисмундо
Зараз я тебе уб’ю,
Бо я взнав, що ти мою
(Хапає її)
Слабкість знаєш і терпіння.
Лиш за те, що чув мене,
Розірву тебе з нестями
Цими дужими руками.

Кларін
Я глухий, тож я нé
Чув тебе.

Росаура
Твій гнів мине,
Як уклякну, бо сповняє
Щось людське тебе й тримає.

Сехисмундо
Голос твій мене хвилює,
Образ твій мене дивує
І повага зігріває.
Хто ти? Хоч за довгі дні
Знав із світу лиш одно я,
Що колискою й труною
Стала ця тюрма мені;
І хоча у глушині,
Де з народження лиш голі
Бачу скелі в цім околі,
Я, живий скелет, живу,
Душу втративши живу
В безпросвітній цій неволі;
І хоч тут я до сих пір
Бачив, чув лише єдину
Ту, що вчить мене, людину,
Що мені про небо й мир
Повіла; й хоча надмір
Ти злякавсь і злу повірив
І між тіней та вампірів
Монстром звеш мене, — ачей
Я тут звір серед людей
І людина серед звірів;
І хоча було не мед,
Все я звідав, все я звірив,
Вчивсь поводженню у звірів,
Осягав пташиний лет
І читав я рух планет,
А по них — людські дороги, —
Саме ти мої тривоги
Вгамував, підніс мій дух,
Зір потішив мій і слух,
Оживив мене хоч трохи.
Як дивлюсь на тебе я,
То захоплююсь тобою
І з жадобою новою
Бачу, як твій зір сія.
Спрага не мина моя,
То й очима смерть спиваю;
Більше я страху не маю,
Хоч і гину, та все п’ю,
Долю бачачи свою,
І, щоб бачити, — вмираю.
Тебе ж бачить — це вмирать;
Я не знаю, крім огуди,
Що мені, слабкому, буде,
Як не бачити й чекать.
Буде зло — не благодать,
Біль, гризота, гнів затятий;
Буде смерть, бо смерть — це дати
Після мук і сум’яття
Нещасливому життя,
А в щасливого відняти.

Росаура
Я дивуюсь і дивлюсь,
Чемно слухаю й чекаю,
Що тобі сказать — не знаю
І спитать тебе боюсь;
Тільки віриться чомусь,
Щиро віриться: мене-бо
Привело утішить небо,
Якщо втіха може буть
В тім, щоб бачити і чуть
Більш нещасного за себе.
Кажуть, жив мудрець нужденний,
Так збіднів, що повсякдень
Різнотрав’я мав лишень
За їство своє злиденне.
Чи бідніший є за мене? —
Сам себе в журбі питав.
Скоро й відповідь дістав,
Як узрів, що вслід хирлявий
Інший брів мудрець і трави,
Що він викинув, збирав.
Так я вів життя нужденне
В цьому світі й бідував
І коли себе питав:
Чи нещасніший за мене
Хтось тут є, о рідна нене?
Твою відповідь почув;
Я журбу свою збагнув,
То й зібрав свої знегоди
І, щоб разом все збороти,
Їх на радість обернув.
І, якщо мої нещастя
Можуть тебе втішить трохи,
Слухай і збирай уважно
Те, що викинув я, вбогий.
Я зовуся…

Сцена третя

Клотальдо (за сценою)
Гей, сторожа!
Чи ви спали, боягузи,
Що ввійшло до вежі двоє,
Мов узявши вас на глузи…

Росаура
Знов неспокій відчуваю.

Сехисмундо
Це Клотальдо, мій тюремник.
Де ж кінець моїм нещастям?

Клотальдо
Гей, сюди, візьміть нікчемних
Чи забийте їх, коли
Вчинять опір вам щосили.

Голоси (за сценою)
Зрада!

Кларін
Стражі цеї вежі,
Якщо нас ви пропустили,
Значить, ви дали нам вибір, —
А схопити нас найлегше.

Входять Клотальдо з пістолем у руках і солдати. Обличчя у всіх закутані.

Клотальдо (убік до солдатів при виході)
Всім-усім закрить обличчя;
Це важливо, це найперше,
Аби нас, поки ми тут,
Не могли впізнати люди.

Кларін
Чи не карнавал у них?

Клотальдо
О невігласи-приблуди,
Що ступили на це місце,
Заборонене декретом
Королівським, за яким
Диво, сховане бескеттям,
Споглядать ніхто не сміє,
Тайну знати небувалу!
Здайте зброю і здавайтесь,
А то гаспид із металу,
Цей пістоль несхибний, плюне
Трутою двох куль охоче,
Від вогню яких повітря
Сколихнеться й загримкоче.

Сехисмундо
Знай, мій деспоте всевладний,
Якщо вчиниш їм образу,
Я життя цим жалюгідним
Ланцюгам віддам одразу;
Бачить Бог, я розтерзаю,
Ревучи від злості й болю,
На шматки себе й загину
Тут між скель, та не дозволю,
Щоб нещастя їх спіткало
І за ними сльози лив я.

Клотальдо
Якщо знаєш, Сехисмундо,
Що велике безголів’я
В тебе, що ти з волі неба
Вмер до того, як зродився,
Якщо знаєш, що вуздою
Тут для тебе ця темниця,
Котра стримує твій норов,
Що твій сказ і лють даремні,
То чому бунтуєш?
(До солдатів.)
Двері
Зачиніть вузькі тюремні
І замкніть його.

Сехисмундо
О небо,
Добре, що мене свободи
Позбавляєш! Бо гігантом
Підійнявся б я7 супроти
Тебе, щоб розбить на сонці
З кришталю шибки блискучі,
На камінних брилах звівши
Гори з яшми аж за тучі.

Клотальдо
Тож, щоб ти не звів їх, терпиш
Стільки зла, вціливши дивом.

Солдати виводять Сехисмундо і замикають його у в’язниці.

Сцена четверта

Росаура
Бачу, що тебе гординя
Ображає, й некмітливим
Був би я, не попросивши
Проявити милосердя
До життя, яке в пилюці
Біля ніг твоїх простерте,
Бо жорстоко дати волю
І смиренню, і гордині.

Кларін
Як Гординя чи Смирення8
Вже тебе не зрушать нині,
Персонажі ті, що діють
Чи не в тисячі містерій,
Я, не гордий, не смиренний,
Щось середнє в цій же сфері,
Тут прошу тебе уклінно
Захист нам і поміч дати.

Клотальдо
Ах, ви так!

Солдати
Сеньйоре…

Клотальдо
Взять
Зброю в них і зав’язати
Очі їм, аби не знали,
Звідки вийдуть і кудою.

Росаура
Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний.

Кларін
Я ж свою вручу й гультяю,
Отака вона.
(До солдата)
Беріть!

Росаура
І, якщо померти мушу,
Хочу я за милосердя
Піднести тобі як мужу
В дар цю шпагу, адже нею
Володів у нашім краї
Муж достойний, то й прошу
Берегти її, бо знаю,
Що у цій злотавій зброї
Є велика таємниця,
Тож, надіючись на неї,
Йду в Полонію помститься
За образу.

Клотальдо
Боже мій!
Що це буде? Чи я мало
Звідав лиха і печалі?
Що мене тут схвилювало?
Хто ж тобі дав шпагу?

Росаура
Жінка.

Клотальдо
Як же звать її?

Росаура
Назвати
Я не можу ймення.

Клотальдо
Звідки
Ти зумів чи зміг узнати,
Що в цій зброї таємниця?

Росаура
Та, яка її вручила:
“Йди в Полонію, — сказала, —
Будь обачний, будь і вмілий,
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом”.
Ймення скрила, бо не знала,
Чи не вмер випадком досі.

Клотальдо (убік)
О мій Боже, що я чую!
Ще збагнути я не в змозі,
Чи видіння це чи правда?
Отакий ти, мій таланте!
Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька,
І шанобу, як у сина.
Що мені тепер чинити,
Коли той, хто смілий досить,
Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті,
Він звертається до мене?
Ох, яка мінлива доля!
Диво дивне й незбагненне!
Це мій син, про що й прикмети
Свідчать і пориви серця,
Котре, вмить його впізнавши,
Кличе, зве і крильми б’ється
В мене в грудях і не може
Їх зламати, як кайдани
Бідний в’язень, що, зачувши
Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить погляд;
Так і серце, хоч не знає,
Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює.
Що робить мені, о небо?
Що робить? Як відведу я
Сам його до короля, —
Він загине, а сховаю,
То закон і свою клятву,
Як підданець, я зламаю.
У мені любов і вірність
Борються.

Источник

Педро Кальдерон де ла Барка

Жизнь есть сон

© Разумовская О.В., вступительная статья, 2018

© Издание, оформление. ООО Группа Компаний «РИПОЛ классик», 2018

О.В. Разумовская

Поэт, воин, монах: жизнь и творчество «испанского Шекспира»

«…во многих творениях Кальдерона мы видим человека высокого духа и свободного образа мыслей, вынужденного пребывать в рабстве у мракобесия и искусственно присваивать глупости разум; и тут мы нередко попадаем в тяжелый разлад с самим автором, ибо тема нас унижает, а воплощение ее восхищает».

И. В. Гёте.

«Кальдерон открывает зрителям глаза на всеобщий драматизм существования…

Эстетику драм Кальдерона можно назвать эстетикой шока».

Видмантас Силюнас

«Поэт чести», «певец инквизиции», «католический Шекспир» – такие определения в разное время давали Кальдерону исследователи и критики. Однако ни одна из этих формул не приближает читателя к пониманию истинного характера его творчества. Приняв духовный сан, Кальдерон стремился дистанцироваться от церковных властей с их религиозным догматизмом, направленным на подавление малейшего свободомыслия[1]. Даже его духовные сочинения для сцены – «аутос» – не всегда соответствовали строго прописанному канону, что вызывало негодование у представителей католической церкви[2], так что Кальдерона нельзя было назвать послушной марионеткой в руках Инквизиции. Религиозные мотивы, как и тема чести, игравшая важную роль во многих его произведениях, не являлись отличительной особенностью только его творчества, но входили в состав комплекса этических и философских проблем, волновавших многих мыслителей и литераторов эпохи барокко.

Что касается сравнения с Шекспиром, то оно скорее изящно, чем справедливо. Подобное определение умаляет самобытность фигуры Кальдерона, а Шекспира превращает в объект для сопоставления, застывший эталон, которым он никогда не был. Принадлежа к числу ключевых фигур в литературе своего времени, эти два драматурга принадлежали к разным эпохам: в творчестве Шекспира отразились ведущие тенденции искусства Ренессанса, Кальдерон же в своих произведениях наиболее полно воплотил эстетику и идеологию барокко. Роднят их только степень одаренности, восходящая к гениальности, и масштабность, общечеловеческая значимость созданных ими характеров.

В остальном Шекспир и Кальдерон так же мало похожи друг на друга, как елизаветинская Англия и Испания XVII века: первая находилась на пике своего расцвета, для второй золотой век клонился к закату, и она переживала затяжной кризис, от которого окончательно так и не оправилась. Победы Реконкисты[3], появление заокеанских колоний, безраздельное владычество на морях – все достижения предшествующего периода были перечеркнуты еще на рубеже XVI–XVII вв. и окончательно утрачены в ходе Тридцатилетней войны и других постигших Испанию бедствий. Контрреформация[4] уничтожала малейшие ростки свободомыслия, удерживая страну практически в средневековом состоянии – по крайней мере, в вопросах философии, науки, общественной жизни. Интеллектуальная и творческая энергия испанцев, живших под гнетом католической церкви и беспомощной, но дорого обходившейся для населения монархии, находила свое выражение в искусстве и литературе, но и здесь Кальдерону удалось застать лишь последние десятилетия золотого века. К тому моменту, когда его имя уверенно зазвучало в корралях[5] и на поэтических сборищах, великие сыновья испанского Ренессанса уже подарили миру свои лучшие произведения и готовились сойти со сцены.

Ровесник своего века, Кальдерон родился в 1600 году в семье небогатого дворянина, служившего в казначействе. В те времена в Испании знатность происхождения еще могла компенсировать ограниченность средств и служила пропуском в мир привилегированных членов общества. Перед сыном аристократа открывались блестящие перспективы – хорошее образование, покровительство монархов, любовь утонченных красавиц, воинская слава, карьера при дворе или духовный сан. Все это было в жизни Кальдерона, но не принесло ему счастья. Пережив своих родных, наставников, возлюбленную, сына, драматург мог лишь повторить слова персонажа своей пьесы:

Как редко, редко лжет судьба,

Когда предсказывает горе,

И как сомнительна для счастья,

Так для несчастия верна[6].

Весьма долгая по меркам этой эпохи жизнь Кальдерона (1600–1681) была полна невзгод и лишений, в то время как радость и веселье были ему отмерены очень скупо. Горечь потерь была знакома ему с детства. Когда мальчику было девять лет, умерла его мать; через пять лет за ней последовал отец[7]. Родители успели определить его в известный иезуитский колледж, после которого будущий поэт смог поступить в университет в Саламанке. Юриспруденция мало привлекала темпераментного и увлекающегося юношу, и в 1620-е годы его имя начинает фигурировать в хрониках литературной и театральной жизни Мадрида. В 1620–1622 гг. он участвует в поэтических состязаниях – и побеждает, в 1623-м году появляется его первая пьеса, «Любовь, честь и власть»[8].

Кальдерона влечет стезя профессионального драматурга, как и волшебный, чарующий мир театра, который переживает в Испании последнюю фазу расцвета. Однако заработки поэта скудны и нестабильны, а театры находятся под угрозой закрытия[9], и Кальдерон поступает на военную службу. В Испании, постоянно воюющей с одной или несколькими странами, услуги наемников ценились куда выше, чем литературные сочинения. Ни Лопе де Вега, крупнейший драматург своей эпохи, ни Сервантес, автор знаменитого «Дон-Кихота», не избежали этой участи – сменить, пусть и временно, перо на шпагу[10].

Кальдерон в течение многих лет совмещал эти два занятия – сочинительство и военное ремесло – однако ухудшение здоровья в начале 1640-х гг. заставило его сделать окончательный выбор в пользу литературы. К тому моменту он оставался единственным продолжателем традиций Лопе де Веги в испанском театре, наследником традиций золотого века, однако в его творчестве ренессансные тенденции, определявшие характер произведений его наставника, уступают место барочным настроениям и соответствующему стилю.

В этот период Кальдерон оказывается участником затяжного конфликта с церковью, имевшей в испанском обществе неограниченную власть и враждебно относившейся к светскому театру и причастным к его деятельности людям[11]. Являясь придворным драматургом и рыцарем ордена Святого Иакова (Сантьяго), Кальдерон не мог себе позволить открытого противостояния с представителями духовенства. Невосполнимые утраты, выпавшие на долю уже немолодого писателя (смерть возлюбленной и маленького сына, гибель братьев), заставили его пересмотреть свои взгляды на духовное служение, от которого он отказался в ранней юности, и принять сан. В 1650 году Кальдерон присоединился к ордену святого Франциска и через год стал священником[12]. Подчиняясь требованиям церковных властей, драматург практически полностью отказывается от сочинения светских произведений, переключившись на создание ауто сакраменталь[13], хотя его последним законченным произведением стала комедия «Судьба и ссоры

вернуться

1

Возможно, в этом кроется одна из причин популярности Кальдерона у немецких романтиков, в большинстве своем, потомственных протестантов.

вернуться

2

Два его аутос стали объектом расследования со стороны церковных властей в 1662 году, одна из этих пьес – «Las órdenes militares» – была подвергнута цензуре и последующему запрету.

вернуться

3

Многовековая (VIII–XV вв.) военная кампания пиренейских испанцев по возвращению захваченных арабами территорий.

вернуться

4

Религиозно-политическое движение XVI–XVII вв., инициированное католической церковью и направленное против распространявшегося в Европе протестантизма.

вернуться

5

Название первых стационарных театров в Испании, возникших в середине XVI века.

вернуться

7

Как полагают некоторые биографы, Диего Кальдерон, отец писателя, обладал жестоким и властным нравом, что оказало глубокое влияние на характер впечатлительного ребенка и отразилось впоследствии в тематике его произведений (тема конфликта поколений, противостояния отца и сына присутствует во многих драмах Кальдерона). С братьями драматург был очень дружен и тяжело переживал их преждевременный уход.

вернуться

8

Существуют сведения, что Кальдерон начал писать стихи еще в подростковом возрасте, а первые драматические опыты были предприняты им в возрасте тринадцати лет, однако сами тексты этого периода не сохранились.

вернуться

9

В 1640-х годах большинство корралей в Испании были закрыты по приказу короля – в знак траура по королеве Изабелле (1602–1644) и принцу Бальтазару (1629–1646), но в большей степени под давлением церкви.

вернуться

10

Корабль, на котором служил Лопе де Вега, принимал участие в знаменитой битве испанской Армады и английского флота в 1588 году. Драматургу посчастливилось вернуться домой невредимым. Сервантесу повезло меньше – в бою против Оттоманской флотилии при Лепанто он получил три ранения, в результате которых его левая рука осталась парализованной. Кальдерону не довелось участвовать в столь масштабных сражениях – его служба проходила, в основном, в Каталонии, Италии и Фландрии, – однако на его долю тоже хватило военных кампаний; можно предположить, что описание батальных сцен в его произведениях (например, в пьесах «Жизнь есть сон», «Стойкий принц») продиктовано не только воображением, но и воспоминаниями.

вернуться

11

Кальдерон вызывал недовольство властей – как религиозных, так и светских – не только своим творчеством, вызывающим подозрения в вольномыслии, но и дерзким поведением. Писатель был участником нескольких дуэлей, одна из которых закончилась трагически для его противника. Преследуя убийцу своего брата Диего, Кальдерон с несколькими спутниками ворвался в женский монастырь, за что был сурово осужден придворным проповедником. Поэт высмеял его в одной из своих пьес, за что был наказан непродолжительным тюремным заключением.

вернуться

12

На такой же шаг – вынужденно или добровольно – решались и другие писатели его времени, Лопе де Вега, Тирсо де Молино (настоящее имя Габриэль Тельес), Хуан Перес де Монтальбан. Зачастую подобный компромисс был единственным способом избежать преследования со стороны властей и продолжить литературную деятельность.

вернуться

13

Жанр религиозной драмы, распространенный в Испании в XVI–XVII вв. Аутос писались по заказу церкви и исполнялись во время праздника Тела Христова (в первый четверг после Троицы).

Источник