В якій країні відбуваються події драми життя це сон
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
«Життя — це сон» (ісп. La vida es sueño) — п’єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки, написана в 1632–1635 рр. На сцені була вперше поставлена в Мадриді в 1635 році.
У середині XX ст. Микола Лукаш переклав українською монолог Сехисмундо з першої хорнади п’єси. На честь 400-ліття з дня народження іспанського драматурга (2000) Михайло Литвинець здійснив повний переклад твору.
Дійові особи[ред. | ред. код]
- Басиліо, король Полонії
- Сехисмундо, принц, син Басиліо.
- Астольфо, герцог Московії
- Клотальдо, старий, вчитель принца[джерело?].
- Кларін, блазень, прислужник
- Естрелья, інфанта
- Росáура, знатна дама, дочка Клотальдо
- Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.
Сюжет і композиція[ред. | ред. код]
Події п’єси розвиваються доволі швидко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті стосунків та родинних непорозумінь. П’єса ділиться на 3 частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «цей етап» (цикл).
Хорнада 1[ред. | ред. код]
Зав’язка дії. В гірській місцевості, неподалік від палацу короля Басиліо, переодягнута в чоловіче вбрання знатна дама Росаура та Кларін випадково натрапляють на вежу, що є в’язницею для закутого в ланцюги Сехисмундо. Охорона в’язня, яку очолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних гостей і відводить їх до короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його племінники — інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір одружитися і разом успадкувати корону Басиліо, нібито бездітного.
Король розкриває їм свою таємницю. У нього є син Сехисмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати страшним тираном, згубити власну державу і свого батька короля. Тому відразу після його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.
Хорнада 2[ред. | ред. код]
Подальше розгортання дії. За наказом короля його синові дають снодійного, після чого перевдягають у вбрання принца і переносять у королівський палац. Сехисмундо після пробудження — вже в ролі принца спадкоємця — поводиться жахливо: в грубій формі висловлює зневагу до короля та його оточення, скидає з балкона в море слугу, який насмілився зробити йому зауваження, намагається вбити Клотальдо. Переконавшись таким чином у справедливості пророцтва, король наказує знову приспати Сехисмундо і повернути до в’язниці, а після того, як він знову прокинеться, запевнити його, що все пережите ним відбувалося не насправді, а уві сні. Тим часом Клотальдо дізнається, що Росаура — його донька, яка прибула до Полонії з тим, аби помститись за зраджене кохання принцу Астольфо.
Хорнада 3[ред. | ред. код]
Розв’язка сюжету. Усе подальше своє життя Сехисмундо приречений конати у в’язниці. Проте, дізнавшись, що в короля Басиліо є законний син, але королівську корону має успадкувати принц чужоземної Московії, народ повстає. Це повстання очолює Сехисмундо. У боротьбі проти свого батька Сехисмундо перемагає і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца.
Сехисмундо підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної необхідності і з тирана перетворюється на мудрого правителя. Закоханий у Росауру, Сехисмундо відмовляється від свого щастя, щоб захистити її честь. Астольфо, дізнавшись нарешті про шляхетне походження Росаури, одружується з нею. Пов’язують свої долі Сехисмундо й Естрелья.
Посилання[ред. | ред. код]
- Український переклад п’єси.
- Зарубіжна література для 9 класу[недоступне посилання з липня 2019]
Источник
Автор. Педро Кальдерон де ла Барка (1600
– 1681) – іспанський драматург і священик.
Твір. «Життя – це сон».
Дата написання. 1635.
Жанр. Морально-філософська драма.
Тематика. Тема «сновидіння» – провідна. В
основі драми теза «Життя – це сон» .
Виносячи її в заголовок, автор визначив тему своїх роздумів. Ця теза, присутня
як у фольклорі різних країн, так і в літературі різних епох, за доби бароко зазнає
нового переосмислення. Всі структурні елементи драми (сюжет, персонажі)
підпорядковані розкриттю твердження, сформульованого у назві твору.
Проблематика. Письменник порушує важливі
питання людського існування: що таке життя, що таке людина, у чому полягає сенс
її буття, що таке свобода, що обумовлює вчинки особистості, яке її місце у
світі, що є моральною основою для її життя. Центральними категоріями, які
цікавлять митця, є такі поняття, як Доля, Людина, Світ, Бог, Честь, Життя,
Добро, Зло, Свобода. Душа людини – арена боротьби добрих і злих начал. Та чи
здатна особистість знайти себе у стрімкому коловороті життя, чи подолає вона в
собі темні сили, чи збагне справжню сутність свого земного буття? Ці проблеми
порушуються у творі іспанського драматурга.
Ідея. Віра в людину, в її моральне
перетворення і розкріпачення – головна думка твору, що визначає його
гуманістичний пафос.
Сюжет. Сюжет – драматична історія принца
Сехисмундо. Початок її – віщування, що прочитав по зірках його батько – король
Басиліо: «Буде Сехисмундо / Чоловіком
вкрай зухвалим, / Принцом-кривдником жорстоким / І монархом нечестивим». Батько,
повіривши зорям, наказав замкнути сина-немовля у віддаленій від людей вежі.
Минули роки. Король став мудрішим, його охопили сумніви: «Бачу помилку у тому, / Що повірили так легко / Ми провіщенню лихому». Бажаючи
перевірити правильність віщування, він наказав приспати сина і доправити в
палац. Довідавшись, що він принц, Сехисмундо поводиться як тиран, що не бажає
приборкувати своїх пристрастей. У поведінці сина король побачив підтвердження
пророцтва: «бачу ж тебе жорстоким», «твої
убивчі руки». І знову, приспавши, відправляє до вежі-тюрми. Коли Сехисмундо
прокинувся, його переконують, що все, що відбулося з ним – лише сон. Він тому
вірить, і з цього моменту життя (і не тільки своє) сприймає як сон.
Піддані,
довідавшись про існування законного спадкоємця престолу, звільняють Сехисмундо.
Відгукнувшись на їхні прохання, він посідає королівський трон.
Особливості
композиції. П’єса
складається з трьох хор над. Хорнада
– давнє іспанське слово, що означає «шлях, пройдений людиною за день». У першій
хорнаді міститься зав’язка сюжетних ліній твору. У другій – розвиток дії п’єси.
Третя хорнада – розв’язка всіх сюжетних ліній.
Композиція твору досить складна. Драма побудована з багатьох подій, що
стосуються як з минулого, так і теперішнього, причому від них залежить і
майбутнє країни. У п’єсі багато таємничого, загадкового. Автор постійно тримає
глядачів у напрузі. Що то за вежа, яку побачила Росаура і Кларін? Хто то за
один, що там сидить? Чому Росаура переодягнена? З якої причини вона хоче
помститися?.. Усі подібні моменти зумовлюють динамізм твору. Дуже швидко
змінюються події та ситуації: сьогодні Сехизмундо – в’язень, а Клотальдо – його
наглядач, а завтра Сехисмундо сам може покарати Клотальдо й усіх придворних,
навіть короля-батька. Персонажі не тільки багато говорять, а й переодягаються,
б’ються, закохуються і ревнують, тут відбуваються боротьба за владу і народне
повстання. Отже, Кальдерон талановито поєднує складні філософські проблеми із
зовнішньою інтригою, розважальністю п’єси. Він не тільки порушує складні
питання, а й робить свій твір цікавим для читачів та глядачів.
Складна
композиція драми відповідає складності порушених у ній філософських питань.
Письменник змушує читачів і глядачів замислитися над сутністю світу, людського
буття, самих себе. П’єса відзначається поліфонізмом звучання. У ній
висловлюються неоднозначні ідеї, а читачі й глядачі можуть погодитися чи не
погодитися з автором, але головне те, що він змушує працювати їхні думку та
почуття.
Простір і час. Дія охоплює три дні. Події
відбуваються у країні Полонія, згадується також Московія. Окрім назв країн,
ніякої конкретики письменник не дає. І робить це свідомо. Його цікавили не
власне країни, а проблеми, що хвилювали і його, і багатьох інших сучасників.
Розмірковувати про них письменникові, очевидно, було зручніше на нейтральному
грунті, яким і стали для нього слов’янські держави (дуже віддалені
для іспанців XVII ст..).
Образи і конфлікти.
Взаємодія
образів сприяє розкриттю конфліктів, зображених у п’єсі. Зіткнення особистостей
у ході боротьби за владу реалізується лінією: Сехисмундо – Астольфо – Естрелья.
Любовні перипетії розкриваються у міжособистісних стосунках: Сехисмундо –
Росаура, Росаура – Астольфо, Росаура – Естрелья – Астольфо. Конфлікт між
батьком і сином, в якому фактично закладено конфлікт між людиною і долею,
розв’язується за лінією: Сехисмундо – Басиліо. Боротьба за честь показана у
зіткненнях: Росаура – Астольфо, Росаура – Клотальдо. Блазень Кларін – єдиний,
хто не бере участі у конфліктах.
Світ у драмі. Кальдерон зображує світ епохи бароко у трагічному плані.
Тут усе пройнято відчуттям тривоги, загального неспокою. Всі мають приховувати
своє справжнє обличчя, бути не тим, ким вони є насправді. Світ – одвічна таїна,
його не можна осягнути розумом. У ньому діють не тільки реальні, а й потойбічні
ірраціональні сили, тому величезне значення мають різні пророцтва та прикмети.
Світ – лише мана. «Хто живе тут – лише марить». Світ – лабіринт, де блукає
людина. Усі ці формули, характерні для епохи бароко, яскраво втілено у драмі
Кальдерона.
Великого
значення автор надає Божій волі. Світ сповнений суперечностей, у ньому все
швидко змінюється. Людське щастя, як і горе, минає, як сон. І життя в цьому
світі – лише сон. Письменник підкреслює стихійність, неприборканість,
невлаштованість світу, що виявляється в зображенні природних явищ (затемнення
сонця, бурі, урагани тощо), соціальних подій (боротьба за престол, повстання) і
подій в особистому житті персонажів.
Характерною
особливістю світосприйняття Кальдерона є поєднання уявного і дійсного, сну і
реальності. У такому складному синтезі різних начал живуть його герої – люди
епохи бароко.
Людина у драмі. Людина в розумінні Кальдерона –
суперечлива істота. Охоплена різними пристрастями й бажаннями, вона здатна
виявляти як ниці, так і високі прагнення. Майже кожен із персонажів відчуває у
своїй душі складну боротьбу. Людина залежить від багатьох обставин, передусім –
від Бога.
Визначальну роль у житті людей відіграє Доля. Герої сприймають її як
вищу необхідність. Усі події свого життя вони пояснюють Долею. Однак драматург
не показує людей слабкими й безвольними. Людина не може змінити Долю, але може
боротися сама із собою, зі своїми вадами, темними пристрастями, і таким чином –
йти до Бога, ставати його образом на землі. Цю думку якнайкраще втілено в
образі принца Сехисмундо, який подолав у собі самого себе.
Новаторство. Кальдерон уперше у світовій
літературі відобразив могутність звільненого духу, показав, які руйнівні сили
приховані в глибинах особистості, й водночас наголосив на величі людини, котра
йде нелегким шляхом до пізнання себе й вищих істин. Головний герой драми
здійснив великий подвиг – він розірвав усі ланцюги, які стримували його думки,
почуття, дії, і явив світові торжество свого розкутого духу.
Мова твору. Уся драма є алегорією, що
розкриває розуміння митцем життя в епоху бароко. Драматург майстерно
використовує контрасти, коли борються день і ніч, світло й темрява, Бог і
диявол, гармонія і хаос. Картини, створені Кальдероном, відзначаються
універсалізмом. Поет показує безкінечність Всесвіту, красу космосу і разом з
тим непізнанність його таїни.
Характерним є використання емблематичності (людина – звір , світ –
лабіринт, промовистих деталей (портрет – знак кохання, шпага – знак честі),
метафор, іносказань. Мова драми насичена
барвистими тропами, виразними синтаксичними фігурами, елементами
«культистської» поезії.
Авторська позиція. Релігійну ідею спасіння людської
душі Кальдерон поєднав з актуальним соціальним змістом: людина повинна бути не
покірною й пасивною істотою, що в усьому покладається на волю Божу. Вона має
сама перетворювати себе, боротися з собою, прямуючи тяжким шляхом до вищого
абсолюту. У творі втілено і державний ідеал письменника – виховання ідеального
монарха, який має пізнати все – і славу, і страждання, а головне, самого себе,
сутність духовного життя, свій зв’язок з Богом, – щоб стати справедливим і
мудрим правителем.
Висновок. Фінал драми життєствердний. Так,
життя – сон, лише миттєвість і «щастя
людське… як сон минає», але треба «скористатись
щастям тим, що час дарує». Питання
«Що таке життя і що таке смерть?» – це вічні проблеми. У тлумачення Кальдерона
відчувається християнський підтекст: на землі людина тимчасово (як уві сні), а
де ж її постійне (вічне) життя? Відповідь прогнозована, хоча прямо й не
проголошується – «думаймо про вічне». І водночас Кальдерон не закликає
зрікатися земного життя, хоча воно й швидкоплинне.
Переклади. Окремі твори переклали
Д.Павличко, М.Лукаш, Михайло Литвинець. Оперу на сюжет «Життя – це сон» написав
український композитор Повло Сениця.
Думки митців та
критиків.
Ф.Гарсіа
Лорка
відзначив
«чарівну силу вірша» Кальдерона, що звучить то піднесено, то скорботно, то
пристрасно». Борис Шалагінов порівнює драму Кальдерона з картиною його
сучасника і співвітчизника Мурильо «Звільнення апостола Петра з в’язниці»: «Світ – це в’язниця, звільнити з якої може
тільки сила віри. Ця поширена в добу бароко думка виразно втілена в алегоричній
формі як у картині, так і в драмі».
Источник
Дійові особи:
Басиліо, король Полонії.
Сехисмундо, принц.
Астольфо, герцог Московії.
Клотальдо, старий.
Кларін, блазень.
Естрелья, інфанта.
Росáура, знатна дама.
Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.
Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.
Хорнада перша
З одного боку — заросла лісом гора, з іншого — вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, — прочинені. Дія починається надвечір.
Сцена перша
Росаура, в чоловічому одязі, з’являється на вершині скелі й спускається в долину; за нею йде Кларін.
Росаура
О гіппогрифе1 ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону2;
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?
Кларін
Ні, не один, а двоє, —
В заїзді не лишай мене з журбою3;
Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, —
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?
Росаура
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.
Кларін
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?
Росаура
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, —
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.
Кларін
Вірю я в удачу, —
Ходім до того дому.
Росаура
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.
Кларін
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,
Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.
Росаура
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)
Кларін
О небо, що я чую!
Росаура
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.
Кларін
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.
Сехисмундо (у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Росаура
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.
Кларін
За всім зі страхом стежу.
Росаура
Кларін…
Кларін
Сеньйоро…
Росаура
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.
Кларін
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.
Росаура
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.
Сцена друга
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.
Сехимундо
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас — що народився?4
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина —
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, —
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну5,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, —
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише6,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, —
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, —
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?
Росаура
Відчуваю жаль і ляк
Від його болінь і суму.
Сехисмундо
Хто мою підслухав думу?
Це Клотальдо?
Кларін (убік до своєї пані)
Ствердь, що так.
Росаура
Ні, то я, скрушний бідак,
Що забрів під це склепіння,
Слухав тут твоє тужіння.
Сехисмундо
Зараз я тебе уб’ю,
Бо я взнав, що ти мою
(Хапає її)
Слабкість знаєш і терпіння.
Лиш за те, що чув мене,
Розірву тебе з нестями
Цими дужими руками.
Кларін
Я глухий, тож я нé
Чув тебе.
Росаура
Твій гнів мине,
Як уклякну, бо сповняє
Щось людське тебе й тримає.
Сехисмундо
Голос твій мене хвилює,
Образ твій мене дивує
І повага зігріває.
Хто ти? Хоч за довгі дні
Знав із світу лиш одно я,
Що колискою й труною
Стала ця тюрма мені;
І хоча у глушині,
Де з народження лиш голі
Бачу скелі в цім околі,
Я, живий скелет, живу,
Душу втративши живу
В безпросвітній цій неволі;
І хоч тут я до сих пір
Бачив, чув лише єдину
Ту, що вчить мене, людину,
Що мені про небо й мир
Повіла; й хоча надмір
Ти злякавсь і злу повірив
І між тіней та вампірів
Монстром звеш мене, — ачей
Я тут звір серед людей
І людина серед звірів;
І хоча було не мед,
Все я звідав, все я звірив,
Вчивсь поводженню у звірів,
Осягав пташиний лет
І читав я рух планет,
А по них — людські дороги, —
Саме ти мої тривоги
Вгамував, підніс мій дух,
Зір потішив мій і слух,
Оживив мене хоч трохи.
Як дивлюсь на тебе я,
То захоплююсь тобою
І з жадобою новою
Бачу, як твій зір сія.
Спрага не мина моя,
То й очима смерть спиваю;
Більше я страху не маю,
Хоч і гину, та все п’ю,
Долю бачачи свою,
І, щоб бачити, — вмираю.
Тебе ж бачить — це вмирать;
Я не знаю, крім огуди,
Що мені, слабкому, буде,
Як не бачити й чекать.
Буде зло — не благодать,
Біль, гризота, гнів затятий;
Буде смерть, бо смерть — це дати
Після мук і сум’яття
Нещасливому життя,
А в щасливого відняти.
Росаура
Я дивуюсь і дивлюсь,
Чемно слухаю й чекаю,
Що тобі сказать — не знаю
І спитать тебе боюсь;
Тільки віриться чомусь,
Щиро віриться: мене-бо
Привело утішить небо,
Якщо втіха може буть
В тім, щоб бачити і чуть
Більш нещасного за себе.
Кажуть, жив мудрець нужденний,
Так збіднів, що повсякдень
Різнотрав’я мав лишень
За їство своє злиденне.
Чи бідніший є за мене? —
Сам себе в журбі питав.
Скоро й відповідь дістав,
Як узрів, що вслід хирлявий
Інший брів мудрець і трави,
Що він викинув, збирав.
Так я вів життя нужденне
В цьому світі й бідував
І коли себе питав:
Чи нещасніший за мене
Хтось тут є, о рідна нене?
Твою відповідь почув;
Я журбу свою збагнув,
То й зібрав свої знегоди
І, щоб разом все збороти,
Їх на радість обернув.
І, якщо мої нещастя
Можуть тебе втішить трохи,
Слухай і збирай уважно
Те, що викинув я, вбогий.
Я зовуся…
Сцена третя
Клотальдо (за сценою)
Гей, сторожа!
Чи ви спали, боягузи,
Що ввійшло до вежі двоє,
Мов узявши вас на глузи…
Росаура
Знов неспокій відчуваю.
Сехисмундо
Це Клотальдо, мій тюремник.
Де ж кінець моїм нещастям?
Клотальдо
Гей, сюди, візьміть нікчемних
Чи забийте їх, коли
Вчинять опір вам щосили.
Голоси (за сценою)
Зрада!
Кларін
Стражі цеї вежі,
Якщо нас ви пропустили,
Значить, ви дали нам вибір, —
А схопити нас найлегше.
Входять Клотальдо з пістолем у руках і солдати. Обличчя у всіх закутані.
Клотальдо (убік до солдатів при виході)
Всім-усім закрить обличчя;
Це важливо, це найперше,
Аби нас, поки ми тут,
Не могли впізнати люди.
Кларін
Чи не карнавал у них?
Клотальдо
О невігласи-приблуди,
Що ступили на це місце,
Заборонене декретом
Королівським, за яким
Диво, сховане бескеттям,
Споглядать ніхто не сміє,
Тайну знати небувалу!
Здайте зброю і здавайтесь,
А то гаспид із металу,
Цей пістоль несхибний, плюне
Трутою двох куль охоче,
Від вогню яких повітря
Сколихнеться й загримкоче.
Сехисмундо
Знай, мій деспоте всевладний,
Якщо вчиниш їм образу,
Я життя цим жалюгідним
Ланцюгам віддам одразу;
Бачить Бог, я розтерзаю,
Ревучи від злості й болю,
На шматки себе й загину
Тут між скель, та не дозволю,
Щоб нещастя їх спіткало
І за ними сльози лив я.
Клотальдо
Якщо знаєш, Сехисмундо,
Що велике безголів’я
В тебе, що ти з волі неба
Вмер до того, як зродився,
Якщо знаєш, що вуздою
Тут для тебе ця темниця,
Котра стримує твій норов,
Що твій сказ і лють даремні,
То чому бунтуєш?
(До солдатів.)
Двері
Зачиніть вузькі тюремні
І замкніть його.
Сехисмундо
О небо,
Добре, що мене свободи
Позбавляєш! Бо гігантом
Підійнявся б я7 супроти
Тебе, щоб розбить на сонці
З кришталю шибки блискучі,
На камінних брилах звівши
Гори з яшми аж за тучі.
Клотальдо
Тож, щоб ти не звів їх, терпиш
Стільки зла, вціливши дивом.
Солдати виводять Сехисмундо і замикають його у в’язниці.
Сцена четверта
Росаура
Бачу, що тебе гординя
Ображає, й некмітливим
Був би я, не попросивши
Проявити милосердя
До життя, яке в пилюці
Біля ніг твоїх простерте,
Бо жорстоко дати волю
І смиренню, і гордині.
Кларін
Як Гординя чи Смирення8
Вже тебе не зрушать нині,
Персонажі ті, що діють
Чи не в тисячі містерій,
Я, не гордий, не смиренний,
Щось середнє в цій же сфері,
Тут прошу тебе уклінно
Захист нам і поміч дати.
Клотальдо
Ах, ви так!
Солдати
Сеньйоре…
Клотальдо
Взять
Зброю в них і зав’язати
Очі їм, аби не знали,
Звідки вийдуть і кудою.
Росаура
Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний.
Кларін
Я ж свою вручу й гультяю,
Отака вона.
(До солдата)
Беріть!
Росаура
І, якщо померти мушу,
Хочу я за милосердя
Піднести тобі як мужу
В дар цю шпагу, адже нею
Володів у нашім краї
Муж достойний, то й прошу
Берегти її, бо знаю,
Що у цій злотавій зброї
Є велика таємниця,
Тож, надіючись на неї,
Йду в Полонію помститься
За образу.
Клотальдо
Боже мій!
Що це буде? Чи я мало
Звідав лиха і печалі?
Що мене тут схвилювало?
Хто ж тобі дав шпагу?
Росаура
Жінка.
Клотальдо
Як же звать її?
Росаура
Назвати
Я не можу ймення.
Клотальдо
Звідки
Ти зумів чи зміг узнати,
Що в цій зброї таємниця?
Росаура
Та, яка її вручила:
“Йди в Полонію, — сказала, —
Будь обачний, будь і вмілий,
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом”.
Ймення скрила, бо не знала,
Чи не вмер випадком досі.
Клотальдо (убік)
О мій Боже, що я чую!
Ще збагнути я не в змозі,
Чи видіння це чи правда?
Отакий ти, мій таланте!
Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька,
І шанобу, як у сина.
Що мені тепер чинити,
Коли той, хто смілий досить,
Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті,
Він звертається до мене?
Ох, яка мінлива доля!
Диво дивне й незбагненне!
Це мій син, про що й прикмети
Свідчать і пориви серця,
Котре, вмить його впізнавши,
Кличе, зве і крильми б’ється
В мене в грудях і не може
Їх зламати, як кайдани
Бідний в’язень, що, зачувши
Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить погляд;
Так і серце, хоч не знає,
Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює.
Що робить мені, о небо?
Що робить? Як відведу я
Сам його до короля, —
Він загине, а сховаю,
То закон і свою клятву,
Як підданець, я зламаю.
У мені любов і вірність
Борються.
Источник