Сюжет поеми сон у всякого своя доля

Аналіз вірша поема “Сон” (У всякого своя доля…), Т. Шевченко:

Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Основна думка: Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській ім­перії.

Жанр: ліроепічна сатирична поема.

Композиція: Розповідь про побачене й почуте перемежовується з лірич­ними відступами та замальовками природи. У ліричних відсту­пах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення. Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні. Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і вре­шті-решт його політ до неба. Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників на­роду. Розв’язка: “Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось”.

Сюжет: Героєві розповіді сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і, нарешті, потра­пляє до Петербурга, оглядає місто, а потім, зробившись неви­димим, проникає в царський палац. У палаці він спостерігає, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім стає свідком чудернацького перетворення царя на кошеня. Бачачи цю метаморфозу, герой поеми розсміявся; тоді цар на нього «як зикне» — він і прокинувся.
Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед ге­роєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею. В пристрасних і схвильованих словах прощання з рід­ним краєм відкриваються нові грані душі, нові риси духовного об­личчя оповідача. Прощаючись з рідною землею, він називає її «не­приязним краєм». «Мою муку, мою люту,— каже він,— в храмі заховаю…» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, не­має там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на розмову», на раду.
Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога».
У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.
З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на сві­танку над Україною, її просторами. На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рід­ного пейзажу, чарівного українського ранку.
Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилу- вався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським страж­даннями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим бо­лем. «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» — запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з ка­ліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат не­дорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.
З України герой твору переноситься у далекий, холодний Си­бір, щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкри­вається нова картина страждань і неволі: каторжани «із нор зо­лото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжни­ками,— політичні засланці, борці за свободу. Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Си­біру. Тут і з’являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутріш­ньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, «не просить, не плаче, не стогне». Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.
Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Опо­відач знову виступає в лічині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. «Церкви та таланти… і ні однісінької хати» — так сприймає він столичне місто. Свят­кові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею.
І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учуд- неними. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер ма­ють описи Петропавловської фортеці, пам’ятника Петрові І.
Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змі­нюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.
Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «земля­ч о к . з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги — провести в царський палац. «Тільки, знаєш,— каже він,— ми, брат, просвіщені,— не поскупись пол- тинкою…». Продажність, ницість чиновництва — і ця деталь зна­ходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових со­ціальних контрастах та суперечностях. З одного боку — царський палац, панство, урядовці, з другого — простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.
У центрі третьої (петербурзької) частини поеми — сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шев- ченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком посту­пається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшен­ням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем по­творного дійства — урочистого виходу царя з царицею до на­товпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та товпляться», щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Портрети царя й цариці гіперболічно шар­жовані. Вони «мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок за­сушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита голо­вою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».
Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду най­яскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі. Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті само­державного правління. І. Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і за­таврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».
Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантас­магорична фінальна сцена поеми. Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський пре­стол,— «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, че­лядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову понурив… Мов ко­шеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засо­бами гротескної метафори у викритті царату.
Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння.
Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водно­час і справжнього автора твору, самого Шевченка.

Поема “Сон” (“У всякого своя доля”) (1844) Тараса Шевченка – се велике оскарження “темного царства” за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства. Проте текст Шевченка пронизує загальнолюдський пафос: палке уболівання “за повсюдне приниження людини і заперечення абсурдності деспотичного механізму суспільного буття”.

Вірш став “викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії”. У поеми змальовано антигуманний образ
імперської самодержавної Росії, що немилосердно гнобить простий люд, довівши його до повного зубожіння, проводить колоніальну політику поневолених народів, денаціоналізуючи їх.

3.75
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1

Rating 3.75 (6 Votes)

Поема «Сон» Тараса Шевченка – складний, багатошаровий, гостросоціальний і навіть доленосний твір. Ця стаття у формі діалогу допоможе тобі краще розібратися в структурі та композиції поеми, історичних основах сюжету та кількох незрозумілих епізодах.

Про рід, жанр, назву та сюжет

Яким є літературний рід цього твору?

Це ліро-епос.

А що це означає?

Це нескладно. Епос – це коли у творі розповідається про якісь події, а лірика – коли розповіді про події немає, а є розкриття різних почуттів, переживань. Так ось, у «Сні» є й перше, і друге.

А жанр – поема, чи не так?

Звісно! А точніше, це сатирична поема.

А що значить «сатирична»?

Від слова «сатира». Пригадаймо, що це таке. Це не звичайний гумор, а такий дуже гострий, дошкульний. Коли автор хоче показати, що він дуже погано ставиться до якогось явища, засуджує його.

А до якого ж явища (чи може, явищ) так погано ставився Тарас Григорович?

До російського самодержавства, до суспільних порядків у Російській імперії, від яких так страждали прості українці, особливо до кріпацтва, до гноблення бідних із боку багатіїв. А ще до того, що чимало українців, йдучи на службу до царя, відцуралися рідної мови та звичаїв.

А до речі, чому в цього твору така назва?

Це, з одного боку, ніби й нескладне питання, але якщо добре подумати…

Ну начебто зрозуміло: ліричний герой (тобто той, від імені якого у творі ведеться розповідь) детально переказує свій сон, тому й назва така. Утім, досить вірогідним видається таке пояснення: ті картини, які Шевченко побачив, коли відвідав Україну (до речі, сталося це в 1843 р.; для цього митець навіть перервав навчання в Петербурзькій Академії мистецтв), були такі жахливі, що нагадували якийсь страшний сон.

А ще є поширена думка, що поет приховав свої враження й думки у формі сну, щоб, якщо його звинуватять у паплюженні постаті російського царя, він міг сказати, що це ж лише сон, а не правдиве зображення чогось.

Чи можна стверджувати, що в поеми «Сон» є певний сюжет?

Звісно! Більшість наших сновидінь має певний сюжет, хоч і дуже химерний та заплутаний. Так само й Шевченків твір.

Короткий переказ

Про що розповідається в цьому творі, якщо дуже коротко?

Герой поеми вночі прийшов додому п’яний (він повернувся з бенкету) та заснув міцним сном. Йому наснився дуже дивний сон.

Снилося, буцімто він летить услід за совою (варто зауважити, що сова – це птах, активний уночі, він пов’язаний у народних уявленнях із темрявою, розпачем, відчаєм) над Україною, прощаючись із нею. Спочатку герой милується чудовими пейзажами, а потім із жахом бачить картини мук простих українців: ось, приміром, вдову змушують платити подушне (податок) за свого померлого чоловіка, а єдиного сина забирають в армію, а ось помирає від голоду дитина, поки її мати працює на панщині, чи шкандибає покритка з байстрям, якої відцуралися батьки.

Потім місце дії змінюється. Тепер герой летить до Сибіру. Там він бачить жахливі муки в’язнів-каторжників, закованих у кайдани.

Далі – ще одна зміна місця дії: тепер герой потрапляє в Петербург – столицю імперії. Тут він зустрічає землячка-перевертня, який служить у палаці царя й уже відцурався рідної мови. Той пропонує оповідачеві провести його в палац за грошовий хабар, але герой відмовляється, робиться невидимим і заходить у царські палати.

Тут він бачить самого царя й царицю (йдеться про Миколу I та його дружину Олександру Федорівну, які були сучасниками поета), а поруч із ними – пикатих та пузатих придворних, які геть утратили власну гідність, прагнучи будь-що догодити державцям.

Далі він бачить украй кумедну сцену, що символізує мерзенну рабську сутність цих царських підданих-лизоблюдів. Це сцена мордобиття, у якій цар б’є в пику найстаршого придворного, той – меншого, той – ще меншого – і так без кінця й краю: усе, аби лише догодити цареві.

А далі герой іде оглядати Петербург. Він роздивляється різні споруди та згадує минуле України, особливо лихо, яке їй заподіяли російські імператори та імператриці. А ще сумує через те, що чимало земляків, ставши російськими чиновниками, зовсім відцуралися української мови та своїх батьків.

Нарешті, він знову заходить у царський палац. Цар, змучений похміллям, схожий на ведмедя, який виліз із барлоги. Він кричить на підданих, і раптом усі вони провалюються під землю. Розгублений, він уже більше схожий на кошеня.

Герой аж засміявся через це, а цар почув це та гучно крикнув – герой перелякався й прокинувся.

Про структуру та композицію

А чи ділиться «Сон» на якісь розділи чи частини?

Ні. Якби ділився, ми би побачили цифри I, II, III чи назви цих частин. Але ж не будьмо формалістами! Якщо подивитися на зміст, то виразно простежуються чотири різнопланові частини.

Перша – це своєрідний філософський пролог, де наведено роздуми про низку людських вад (він починається словами «У всякого своя доля // І свій шлях широкий»). Друга – це уявна подорож Україною, третя – подорож Сибіром, а четверта – Петербургом.

Чи можна сказати, що у творі є певні дійові особи?

Так, їх не дуже багато. До них, зокрема, можна віднести образи героя-оповідача, царя та цариці, землячка-зрадника.

Поет дає їм дуже лаконічні, проте влучні характеристики. Так, про царя сказано, що він був «високий, сердитий», про царицю, що вона була «мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога, // Та ще на лихо, сердешне, // Хита головою…» Підкреслено її худорлявість, хворобливий вигляд, схильність до нервових конвульсій.

Цікаво, що Микола I та його дружина прочитали Шевченків твір та надзвичайно образилися, побачивши своє дошкульне зображення. Це стало однією з передумов того, що серед заарештованих учасників Кирило-Мефодіївського товариства саме Тарас отримав найсуворіше покарання.

У поемі є окремі місця, які досить важко зрозуміти. Наприклад, там, де розповідається про каторжників, про Сибір, згадується якийсь «цар всесвітній, цар волі». Про кого тут ідеться?

Справді непросте питання. Швидше за все, це узагальнений ідеалізований образ засланого борця з самодержавством. Тут можна згадати декабристів – російських дворян, які наважилися повстати про царя. Водночас цей образ може бути й натяком на образ Ісуса Христа. Адже, згідно з Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «„Це Ісус — Цар Юдейський“.

А в тій частині поеми, де йдеться про Петербург, є такий собі опис якогось войовничого вершника на коні, і сказано: «… на скелі наковано: Первому – Вторая таке диво наставила». Що це означає?

Це сатиричний опис пам’ятника Петрові I на Сенатській площі в Петербурзі, спорудженого за наказом Катерини II. «Первому – Вторая» — це напис на цьому пам’ятнику російською та ще й латиною («Petro Primo Katarina Secunda»).

Сам же поет пояснює далі: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну».

Згадаймо трохи з історії! Петро I після того, як наш гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля, почав чинити безліч дій, спрямованих на придушення української автономії: наказав знищити Батурин (при цьому росіяни вирізали майже всіх його жителів), заснувати так звану Малоросійську колегію, що керувала Україною замість гетьмана,— а коли наказний гетьман Павло Полуботок намагався відстояти інтереси козацької держави, наказав ув’язнити його в петербурзькій Петропавловській фортеці, де той і помер.

До речі, голос закатованого Полуботка лунає в одному з місць поеми «Сон», де сказано про те, як «сумно співає щось такеє невидиме»…

А «Вторая доконала // Вдову сиротину» — це вже про дії імператриці Катерини II, що повністю знищила залишки автономії козацької України, наказала ліквідувати Запорозьку Січ та запровадила кріпосне право.

«Сон» є чудовим прикладом того, наскільки чітко і гостро поет може зображати певні історичні та суспільні явища. Більше того, сам митець повинен виконувати місію не лише художника, але й правдошукача. Цікаво, чи не так?

Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО?Підписуйся на наш канал на Youtubestyle=”text-decoration: underline”>! Там багатеЗНО цікавого 🙂