Ідея та тема твору життя це сон
Автор J. G. (Джей Джи) На читання 4 хв
«Життя — це сон» — п’єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки, написана в 1632—1635 рр.
«Життя — це сон» аналіз твору
Жанр «Життя — це сон»: Свій твір Кальдерон називав «комедією», хоча так його можна назвати лише умовно.
Провідний мотив твору «Життя — це сон»— трагічний хаос життя, неможливість протистояти долі і небажання миритися з цим.
Ідея твору «Життя — це сон» — гірке розчарування.
Композиція «Життя — це сон»
«Життя – це сон» – п’єса з трьох «хорнад» (дій). Слово «хорнада» має іспанські корені і позначає «життєвий шлях людини, пройдений за день». Художній час драми якраз і складається з трьох днів: в перший (Сехисмундо – в’язень у в’язниці) – відбувається розстановка героїв на конфліктних позиціях, у другій (Сехісмундо- принц в палаці) – напруга досягає кульмінації, в третій (Сехисмундо – ув’язнений і майбутній король) – відбувається розв’язка.
Три хорнади стають в п’єсі і трьома етапами дорослішання людської душі.
Головний герой «Життя — це сон» — польський королевич Сигізмундо — народився під зловісною зіркою. його батько, король Басиліо, дізнався із гороскопа, що зазнає приниження і горя від сина, який скине його з трону, ставши дорослим. Щоб пророцтво не здійснилося, король наказує тримати закутого в кайдани Сигізмундо з малих літ у вежі серед диких гір у повній самотності. Єдина людина, з якою спілкується хлопець,— Клотальдо, його тюремник, наглядач і слуга. Настає час, коли король повинен обрати спадкоємця. Серед претендентів на корону герцог з країни Московія Астольфо та принцеса Естрелья. Душу Басиліо гризе каяття, і він на повноліття Сигізмундо повертає його до двору, приспавши перед тим чаклунським зіллям.
Сигізмундо, прокинувшись у розкішному палаці в оточенні улесливих придворних і слуг, стає необмеженим володарем усієї держави. Від Клотальдо юнак дізнається про таємницю свого народження. Молодого королевича охоплює жадоба помсти за наругу над його тілом і душею, адже дати життя і перетворити його на пекло, безвихідні страждання і муки — найганебніша жорстокість, нічим не виправдана тиранія. Саме так висловлюється в розмові з батьком Сигізмундо. Засліплений звірячими інстинктами, він кидає в провалля слугу, який насмілився перечити йому, провокує ганебний двобій зі своїм двоюрідним братом, московським герцогом Астольфо, намагається силою оволодіти Росаурою, зазіхає на життя Клотальдо і навіть погрожує батькові, королю Басиліо.
Така поведінка сина не сподобалась королеві. Сигізмундо знову приспали і перенесли назад у вежу, а все пережите напередодні пояснили як сновидіння. Королевич збагнув усю глибину ницості життя, позбавленого будь-якого сенсу. У відчаї юнак розмірковує, навіщо прагнути щастя, радості, насолод, коли все це, можливо, є сновидінням. Зрештою, ніхто не може достеменно знати, чим є його власне існування — сном чи реальністю.
Але подальші події є реальними: армія не визнає чужоземця Астольфо за нового короля, повсталий народ вимагає собі за правителя Сигізмундо, а Басиліо виступає проти рідного сина. Але тепер Сигізмундо діє дуже обережно, щоб узяти й утримати у своїх руках владу. Передбачення гороскопа справджується: син бачить батька, скинутого з трону. Проте, пам’ятаючи про примарність реальності, виявляючи мудрість, королевич обіймає батька, вибачає йому жорстокість, повертає владу, тим самим перемагаючи фатальність долі.
Протистояння фатальної долі та людської свідомості в драмі Кальдерона показано як змагання ницих пристрастей і вищого обов’язку милосердя й добра. Кожна людина може протистояти долі й утвердити власну волю, якщо займатиме позицію добра і справедливості.
Источник
Автор. Педро Кальдерон де ла Барка (1600
– 1681) – іспанський драматург і священик.
Твір. «Життя – це сон».
Дата написання. 1635.
Жанр. Морально-філософська драма.
Тематика. Тема «сновидіння» – провідна. В
основі драми теза «Життя – це сон» .
Виносячи її в заголовок, автор визначив тему своїх роздумів. Ця теза, присутня
як у фольклорі різних країн, так і в літературі різних епох, за доби бароко зазнає
нового переосмислення. Всі структурні елементи драми (сюжет, персонажі)
підпорядковані розкриттю твердження, сформульованого у назві твору.
Проблематика. Письменник порушує важливі
питання людського існування: що таке життя, що таке людина, у чому полягає сенс
її буття, що таке свобода, що обумовлює вчинки особистості, яке її місце у
світі, що є моральною основою для її життя. Центральними категоріями, які
цікавлять митця, є такі поняття, як Доля, Людина, Світ, Бог, Честь, Життя,
Добро, Зло, Свобода. Душа людини – арена боротьби добрих і злих начал. Та чи
здатна особистість знайти себе у стрімкому коловороті життя, чи подолає вона в
собі темні сили, чи збагне справжню сутність свого земного буття? Ці проблеми
порушуються у творі іспанського драматурга.
Ідея. Віра в людину, в її моральне
перетворення і розкріпачення – головна думка твору, що визначає його
гуманістичний пафос.
Сюжет. Сюжет – драматична історія принца
Сехисмундо. Початок її – віщування, що прочитав по зірках його батько – король
Басиліо: «Буде Сехисмундо / Чоловіком
вкрай зухвалим, / Принцом-кривдником жорстоким / І монархом нечестивим». Батько,
повіривши зорям, наказав замкнути сина-немовля у віддаленій від людей вежі.
Минули роки. Король став мудрішим, його охопили сумніви: «Бачу помилку у тому, / Що повірили так легко / Ми провіщенню лихому». Бажаючи
перевірити правильність віщування, він наказав приспати сина і доправити в
палац. Довідавшись, що він принц, Сехисмундо поводиться як тиран, що не бажає
приборкувати своїх пристрастей. У поведінці сина король побачив підтвердження
пророцтва: «бачу ж тебе жорстоким», «твої
убивчі руки». І знову, приспавши, відправляє до вежі-тюрми. Коли Сехисмундо
прокинувся, його переконують, що все, що відбулося з ним – лише сон. Він тому
вірить, і з цього моменту життя (і не тільки своє) сприймає як сон.
Піддані,
довідавшись про існування законного спадкоємця престолу, звільняють Сехисмундо.
Відгукнувшись на їхні прохання, він посідає королівський трон.
Особливості
композиції. П’єса
складається з трьох хор над. Хорнада
– давнє іспанське слово, що означає «шлях, пройдений людиною за день». У першій
хорнаді міститься зав’язка сюжетних ліній твору. У другій – розвиток дії п’єси.
Третя хорнада – розв’язка всіх сюжетних ліній.
Композиція твору досить складна. Драма побудована з багатьох подій, що
стосуються як з минулого, так і теперішнього, причому від них залежить і
майбутнє країни. У п’єсі багато таємничого, загадкового. Автор постійно тримає
глядачів у напрузі. Що то за вежа, яку побачила Росаура і Кларін? Хто то за
один, що там сидить? Чому Росаура переодягнена? З якої причини вона хоче
помститися?.. Усі подібні моменти зумовлюють динамізм твору. Дуже швидко
змінюються події та ситуації: сьогодні Сехизмундо – в’язень, а Клотальдо – його
наглядач, а завтра Сехисмундо сам може покарати Клотальдо й усіх придворних,
навіть короля-батька. Персонажі не тільки багато говорять, а й переодягаються,
б’ються, закохуються і ревнують, тут відбуваються боротьба за владу і народне
повстання. Отже, Кальдерон талановито поєднує складні філософські проблеми із
зовнішньою інтригою, розважальністю п’єси. Він не тільки порушує складні
питання, а й робить свій твір цікавим для читачів та глядачів.
Складна
композиція драми відповідає складності порушених у ній філософських питань.
Письменник змушує читачів і глядачів замислитися над сутністю світу, людського
буття, самих себе. П’єса відзначається поліфонізмом звучання. У ній
висловлюються неоднозначні ідеї, а читачі й глядачі можуть погодитися чи не
погодитися з автором, але головне те, що він змушує працювати їхні думку та
почуття.
Простір і час. Дія охоплює три дні. Події
відбуваються у країні Полонія, згадується також Московія. Окрім назв країн,
ніякої конкретики письменник не дає. І робить це свідомо. Його цікавили не
власне країни, а проблеми, що хвилювали і його, і багатьох інших сучасників.
Розмірковувати про них письменникові, очевидно, було зручніше на нейтральному
грунті, яким і стали для нього слов’янські держави (дуже віддалені
для іспанців XVII ст..).
Образи і конфлікти.
Взаємодія
образів сприяє розкриттю конфліктів, зображених у п’єсі. Зіткнення особистостей
у ході боротьби за владу реалізується лінією: Сехисмундо – Астольфо – Естрелья.
Любовні перипетії розкриваються у міжособистісних стосунках: Сехисмундо –
Росаура, Росаура – Астольфо, Росаура – Естрелья – Астольфо. Конфлікт між
батьком і сином, в якому фактично закладено конфлікт між людиною і долею,
розв’язується за лінією: Сехисмундо – Басиліо. Боротьба за честь показана у
зіткненнях: Росаура – Астольфо, Росаура – Клотальдо. Блазень Кларін – єдиний,
хто не бере участі у конфліктах.
Світ у драмі. Кальдерон зображує світ епохи бароко у трагічному плані.
Тут усе пройнято відчуттям тривоги, загального неспокою. Всі мають приховувати
своє справжнє обличчя, бути не тим, ким вони є насправді. Світ – одвічна таїна,
його не можна осягнути розумом. У ньому діють не тільки реальні, а й потойбічні
ірраціональні сили, тому величезне значення мають різні пророцтва та прикмети.
Світ – лише мана. «Хто живе тут – лише марить». Світ – лабіринт, де блукає
людина. Усі ці формули, характерні для епохи бароко, яскраво втілено у драмі
Кальдерона.
Великого
значення автор надає Божій волі. Світ сповнений суперечностей, у ньому все
швидко змінюється. Людське щастя, як і горе, минає, як сон. І життя в цьому
світі – лише сон. Письменник підкреслює стихійність, неприборканість,
невлаштованість світу, що виявляється в зображенні природних явищ (затемнення
сонця, бурі, урагани тощо), соціальних подій (боротьба за престол, повстання) і
подій в особистому житті персонажів.
Характерною
особливістю світосприйняття Кальдерона є поєднання уявного і дійсного, сну і
реальності. У такому складному синтезі різних начал живуть його герої – люди
епохи бароко.
Людина у драмі. Людина в розумінні Кальдерона –
суперечлива істота. Охоплена різними пристрастями й бажаннями, вона здатна
виявляти як ниці, так і високі прагнення. Майже кожен із персонажів відчуває у
своїй душі складну боротьбу. Людина залежить від багатьох обставин, передусім –
від Бога.
Визначальну роль у житті людей відіграє Доля. Герої сприймають її як
вищу необхідність. Усі події свого життя вони пояснюють Долею. Однак драматург
не показує людей слабкими й безвольними. Людина не може змінити Долю, але може
боротися сама із собою, зі своїми вадами, темними пристрастями, і таким чином –
йти до Бога, ставати його образом на землі. Цю думку якнайкраще втілено в
образі принца Сехисмундо, який подолав у собі самого себе.
Новаторство. Кальдерон уперше у світовій
літературі відобразив могутність звільненого духу, показав, які руйнівні сили
приховані в глибинах особистості, й водночас наголосив на величі людини, котра
йде нелегким шляхом до пізнання себе й вищих істин. Головний герой драми
здійснив великий подвиг – він розірвав усі ланцюги, які стримували його думки,
почуття, дії, і явив світові торжество свого розкутого духу.
Мова твору. Уся драма є алегорією, що
розкриває розуміння митцем життя в епоху бароко. Драматург майстерно
використовує контрасти, коли борються день і ніч, світло й темрява, Бог і
диявол, гармонія і хаос. Картини, створені Кальдероном, відзначаються
універсалізмом. Поет показує безкінечність Всесвіту, красу космосу і разом з
тим непізнанність його таїни.
Характерним є використання емблематичності (людина – звір , світ –
лабіринт, промовистих деталей (портрет – знак кохання, шпага – знак честі),
метафор, іносказань. Мова драми насичена
барвистими тропами, виразними синтаксичними фігурами, елементами
«культистської» поезії.
Авторська позиція. Релігійну ідею спасіння людської
душі Кальдерон поєднав з актуальним соціальним змістом: людина повинна бути не
покірною й пасивною істотою, що в усьому покладається на волю Божу. Вона має
сама перетворювати себе, боротися з собою, прямуючи тяжким шляхом до вищого
абсолюту. У творі втілено і державний ідеал письменника – виховання ідеального
монарха, який має пізнати все – і славу, і страждання, а головне, самого себе,
сутність духовного життя, свій зв’язок з Богом, – щоб стати справедливим і
мудрим правителем.
Висновок. Фінал драми життєствердний. Так,
життя – сон, лише миттєвість і «щастя
людське… як сон минає», але треба «скористатись
щастям тим, що час дарує». Питання
«Що таке життя і що таке смерть?» – це вічні проблеми. У тлумачення Кальдерона
відчувається християнський підтекст: на землі людина тимчасово (як уві сні), а
де ж її постійне (вічне) життя? Відповідь прогнозована, хоча прямо й не
проголошується – «думаймо про вічне». І водночас Кальдерон не закликає
зрікатися земного життя, хоча воно й швидкоплинне.
Переклади. Окремі твори переклали
Д.Павличко, М.Лукаш, Михайло Литвинець. Оперу на сюжет «Життя – це сон» написав
український композитор Повло Сениця.
Думки митців та
критиків.
Ф.Гарсіа
Лорка
відзначив
«чарівну силу вірша» Кальдерона, що звучить то піднесено, то скорботно, то
пристрасно». Борис Шалагінов порівнює драму Кальдерона з картиною його
сучасника і співвітчизника Мурильо «Звільнення апостола Петра з в’язниці»: «Світ – це в’язниця, звільнити з якої може
тільки сила віри. Ця поширена в добу бароко думка виразно втілена в алегоричній
формі як у картині, так і в драмі».
Источник
«Життя є сон» («La Vida es sueco») – «комедія» Педро Кальдерона. Була поставлена у 1635 р Опублікована в «Першої частини комедій» Кальдерона 1636 р.
Драма Кальдерона сходить до «Повісті про Варлаама і Йосафата», в свою чергу трансформувалися в християнському ключі життєпис Будди. Побоюючись гороскопу сина, цар укладає принца в вежу, з якої той, однак, виходить на свободу і пізнає суєтність буття і справжню свободу – свободу духу. В Іспанії в XIV в. Хуан Мануель в «Книзі про стани» з’єднує цей сюжет з мотивом «сплячого, який прокинувся і не може відрізнити сну від яви»: людину присипляють, переносять до палацу, де з ним поводяться як з принцом, а потім повертають на колишнє місце. При складанні генеалогії героїв п’єси автор, ймовірно, користувався романом Суареса де Мендоси «Eustorgio y Clorirena, historia moscovica», що відбив події смути в Московському царстві (таким чином, діючі особи «комедії» в числі історичних прототипів мають Басилио – Василя Шуйського, Сехисмундо – польського короля Сигізмунда III, а Астольфо – королевича Владислава).
«Життя є сон» Кальдерона прийнято вважати зразком специфічного типу «тематичного побудови» тексту, характерного для XVII ст. в цілому і іспанського театру зокрема. Смисловий центр дії становить якась тема-ідея (А.А. Паркер) – в даному випадку вона винесена в заголовок п’єси – і все повороти сюжету, мотиви поведінки персонажів і навіть їх характери працюють на найбільш повне розкриття цієї ідеї. Тема ця, поряд з темою «весь світ – театр», є одним з найбільш популярних загальних місць епохи бароко. Ключем до символічного плану п’єси зазвичай називають «міф про печеру” Платона. У сьомій книзі «Держави» розповідається про людей, які все життя проводять у темній печері, в яку проникає лише вузький промінь світла. Вони повернені до джерела світла спиною і не можуть озирнутися через сковували їх ланцюгів. Звикнувши приймати за дійсність гру тіней на стіні, вони відмовляються вірити своєму побратиму, що побував на волі. Тому, коли Сехізмундо на початку п’єси виходить з темної вежі в звіриних шкурах і ланцюгах, зрима відсилання до античного тексту негайно задає алегоричне прочитання дії. У цьому контексті падіння Росаури з коня, наприклад, має бути однозначно прочитано як знак її гріхопадіння. Разом з тим, алегоричне значення ланцюгів на Сехізмундо близько до платоновскому, але вбрання зі звіриних шкур надає їм новий відтінок: ланцюги символізують пута плоті і земного існування, а шкури – звірине єство людини. Тьма, навколишнє героя, в повній згоді з Платоном, означає неосвічений розум.
Шлях Сехізмундо – шлях пізнання ілюзорності земного буття: потрапивши вперше до палацу, він веде себе відповідно до своєї звірячої натурою, для нього немає іншого закону, крім його бажань. Апогеєм «звірств» Сехізмундо стає безглузде вбивство слуги, якого він кидає в море, тільки щоб показати, що він сміє це зробити. Повернений в вежу, герой усвідомлює хиткість кордону між дійсністю і сном, ефемерність земного існування, і знову стаючи принцом він прагне поводитися так, щоб було не страшно прокинутися.
Протягом п’єси Сехізмундо постає перед нами поперемінно в двох чітко візуально розведених обличиях – звіроподібного людини в шкурах і принца в чудових шатах. При цьому в середині п’єси зовнішній вигляд не відповідає внутрішньому стану героя: спершу ми бачимо людину-звіра в одіянні принца (тобто, одночасно цивілізованої людини і государя), а потім – принца в звіриних шкурах. Цей прийом дозволяє автору ввести мотив маски і особи (не менш популярний в XVII столітті, ніж мотив сну життя), невідповідності зовнішнього і внутрішнього. Причому, парадоксальним чином, свідомість того, що видимість не відповідає суті, що саме існування ілюзорно, полегшує для героя виконання боргу, навіть звільняє його волю: раз він спить, він вільний надійти за законами розуму, неорганічним для його природи чином. У подібній розробці теми позначається особливо гостре, напружено переживає теологічної думкою епохи уявлення про те, що справжня свобода – це свобода від земних пристрастей, а найвищим проявом свободи волі є відмова від неї, підпорядкування її Богу. В образі Сехізмундо перед нами розкривається характерне для епохи бароко розуміння особистості, що не зливається з соціальною роллю індивіда і знаходить справжню і чи не абсолютну свободу остільки, оскільки вона усвідомлює штучність цієї ролі і нетотожність себе їй. Цю внутрішню свободу підкреслює майже стилізована легкість, з якою Сехізмундо приймає «належні», «правильні» рішення: прощає Клотальдо і потім батька, відмовляється від Росаури і т. Д. Особливо виразно вона виглядає на тлі жорсткості склалися в суспільстві законів, що вимагають, наприклад , покарання для солдата, який звільнив принца з темниці, оскільки він тим самим зрадив свого короля.
Інші персонажі п’єси «Життя є сон» Кальдерона доповнюють і поширюють аспекти теми, заявлені в образі головного героя. Не тільки пристрасне, тварина початок приводить людину до помилок: Басилио, що покладається на один тільки людський розум, помилився і згрішив нітрохи не менше Сехізмундо, яка вперше потрапила до палацу. Керуючись одним тільки гороскопом, він прирік свого сина на тваринне існування, забувши надзвичайно популярну в ту епоху формулу: «зірки вказують, але не беруть верх», що означала, що людина, завдяки дарованої йому свободу волі, може боротися з несприятливим розташуванням зірок. І дійсно, пророкування зірок повністю збувається, але сенс його виявляється протилежним тому, який побачив Басилио, що не згадав про те, що світом правлять не зірки, а Божественне Провидіння.
Росаура, чия доля багато в чому паралельна долі Сехізмундо, поширює і розширює трактування земного, ілюзорного існування. Ця дама нітрохи не звіроподібного, але вона – полегла жінка, одягнувшись чоловічий одяг і намагається самовладно, своїми силами змінити долю. Звичайно, обраний нею шлях хибний, але, проходячи його, вона вносить дуже важливий відтінок в смислове палітру п’єси. З нею в драму входить традиційний для іспанського театру епохи бароко мотив боротьби за любов і щастя, крізь призму якого ледь не автоматично переломлюється реальність на підмостках. Це означає, що глядачами тієї епохи ця лінія дії, який би штучної вона не здавалася нам, сприймалася як «жива» і «життєва». До того ж, в знаковому і умовному світі іспанського театру, фінал історії Росаури слід визнати щасливим. А значить, цією лінією Кальдерон показує, що мріяти треба і іноді не страшно навіть повністю віддатися сну. Хоча життя – це сон, але для сплячого вона абсолютно реальна і іншої реальності він не знає.
Досить жорстокої демонстрацією того, що трапляється з людиною, що побажали ухилитися від сну життя, стає доля слуги Кларін: вирішивши поспостерігати за тим, що відбувається з боку, уникнути участі в подіях, він негайно гине. Життя дане людям тільки як сон, і щоб жити треба мріяти.
Источник