Характеристика сехисмундо з твору життя це сон

fak flak

Знаток

(270)

8 лет назад

СЕХИСМУНДО (исп. Segismundo) — герой драмы Педро Кальдерона де ла Барки «Жизнь есть сон» (опубл. в 1636 г.; написана, по-видимому, в конце 20-х или в самом начале 30-х годов XVII»Шв.). Королю Басилио, мудрецу и звездочету, светила предсказали, что его сын С. станет чудовищным тираном; чтобы спасти страну от бедствий, Басилио объявил, что ребенок родился мертвым, и приказал держать его в горной башне. Решив проверить, не обманули ли его небесные знамения, король велит, усыпив С., перенести его во дворец. Узнав, что он — будущий государь, которого сделали пленником, С. возмущен учиненной над ним несправедливостью. Но его гнев нерационален: требуя во всем беспрекословно ему повиноваться, принц убивает слугу. Тогда его опять усыпляют, переносят обратно в башню и уверяют, что все происшедшее во дворце было лишь сном. С. пытается разобраться, является ли он заключенным, которому приснилось, что он принц, или принцем, которому снится, что он заключенный. Герой хочет понять, что в жизни иллюзорно, ложно, а что действительно, подлинно, и эти размышления многое в нем меняют. Когда часть войска восстает, чтобы посадить на трон законного наследника, и сторонники Басилио оказываются разбитыми, С., получив власть, проявляет себя мудрым и добрым правителем. Важнейшие события драмы разворачиваются в душе героя. Его самопознание в немалой мере определено внешними обстоятельствами: С. вырастает, не зная, кто его родители и кто он такой. Самая пылкая, всепоглощающая его страсть — жажда правды и свободы. Первый его монолог («О, я несчастен, горе мне!») — яростный протест против неволи; и Кальдерой не оставляет сомнения, что свобода — неотъемлемое и важнейшее право человека. В переполненном болью и негодованием монологе герой проклинает судьбу, дающую человеку меньше свободы, чем зверю, ручью, рыбе и птице, но, узнав, что он не жалкий узник, а всесильный государь, С. становится убийцей и насильником. Его свобода — свобода зверя, и сам С. знает, что он — получеловек-полузверь. От звериной половины ему помогает избавиться убеждение, что жизнь есть сон. Но что значит отождествление жизни и сна? Во сне образы сознания воспринимаются спящим как нечто действительное, и если жизнь есть сон, то и наяву человек видит лишь то, что представляется его сознанию. Вместе с тем Кальдерой постигает то, что будет достоянием психологии лишь в XX»Шв.: образы сна порождены отнюдь не только мыслью, но и надеждами, страхами, тайными желаниями. Последние неосознанно воздействуют не только на сновидения, но и на поведение человека. Если в опубликованном через год после пьесы Кальдерона «Рассуждении о методе» Декарта абсолютизировался рассудок («Я мыслю, следовательно, я существую») и заявлялось, что лишь благодаря мысли человеческое существование оказывается чем-то достоверным, то барочный художник Кальдерон менее односторонен и категоричен. В его драмах сталкиваются, в какой-то мере пронизывают друг друга сознание и подсознание, рассудок и аффект. Явь и сон, иллюзия и реальность здесь теряют свою однозначность и уподобляются друг другу: sueno по-испански не только сон, но и мечта; поэтому «La vida es sueno» можно перевести и как «Жизнь есть мечта». Мечта истолковывается у Кальдерона вовсе не в сентиментально-благостном духе: узнав, что он принц, и получив возможность осуществить свою мечту о свободе, С. ведет себя как чудовище. Безграничная свобода оказывается одной из самых вредных и опасных иллюзий: С. предстоит понять, что человеческая свобода — не беспредел, что она подчиняется нравственным законам. В постижении этих законов происходит становление личности С., выявление его подлинного «я». «Жизнь есть сон» — истинно христианская драма, так как именно христианство столь решительно указало на исключительное значение душевной жизни и поставило важнейшую задачу управлять своими внутренними состояниями, подавляя в себе злые, греховные желания и порывы. И вместе с тем «Жизнь есть сон» — это социальная драма (такое соединение характерно для барокко), показывающая, что стано

«Життя є сон» («La Vida es sueco») – «комедія» Педро Кальдерона. Була поставлена ​​у 1635 р Опублікована в «Першої частини комедій» Кальдерона 1636 р.

Драма Кальдерона сходить до «Повісті про Варлаама і Йосафата», в свою чергу трансформувалися в християнському ключі життєпис Будди. Побоюючись гороскопу сина, цар укладає принца в вежу, з якої той, однак, виходить на свободу і пізнає суєтність буття і справжню свободу – свободу духу. В Іспанії в XIV в. Хуан Мануель в «Книзі про стани» з’єднує цей сюжет з мотивом «сплячого, який прокинувся і не може відрізнити сну від яви»: людину присипляють, переносять до палацу, де з ним поводяться як з принцом, а потім повертають на колишнє місце. При складанні генеалогії героїв п’єси автор, ймовірно, користувався романом Суареса де Мендоси «Eustorgio y Clorirena, historia moscovica», що відбив події смути в Московському царстві (таким чином, діючі особи «комедії» в числі історичних прототипів мають Басилио – Василя Шуйського, Сехисмундо – польського короля Сигізмунда III, а Астольфо – королевича Владислава).

«Життя є сон» Кальдерона прийнято вважати зразком специфічного типу «тематичного побудови» тексту, характерного для XVII ст. в цілому і іспанського театру зокрема. Смисловий центр дії становить якась тема-ідея (А.А. Паркер) – в даному випадку вона винесена в заголовок п’єси – і все повороти сюжету, мотиви поведінки персонажів і навіть їх характери працюють на найбільш повне розкриття цієї ідеї. Тема ця, поряд з темою «весь світ – театр», є одним з найбільш популярних загальних місць епохи бароко. Ключем до символічного плану п’єси зазвичай називають «міф про печеру” Платона. У сьомій книзі «Держави» розповідається про людей, які все життя проводять у темній печері, в яку проникає лише вузький промінь світла. Вони повернені до джерела світла спиною і не можуть озирнутися через сковували їх ланцюгів. Звикнувши приймати за дійсність гру тіней на стіні, вони відмовляються вірити своєму побратиму, що побував на волі. Тому, коли Сехізмундо на початку п’єси виходить з темної вежі в звіриних шкурах і ланцюгах, зрима відсилання до античного тексту негайно задає алегоричне прочитання дії. У цьому контексті падіння Росаури з коня, наприклад, має бути однозначно прочитано як знак її гріхопадіння. Разом з тим, алегоричне значення ланцюгів на Сехізмундо близько до платоновскому, але вбрання зі звіриних шкур надає їм новий відтінок: ланцюги символізують пута плоті і земного існування, а шкури – звірине єство людини. Тьма, навколишнє героя, в повній згоді з Платоном, означає неосвічений розум.

Шлях Сехізмундо – шлях пізнання ілюзорності земного буття: потрапивши вперше до палацу, він веде себе відповідно до своєї звірячої натурою, для нього немає іншого закону, крім його бажань. Апогеєм «звірств» Сехізмундо стає безглузде вбивство слуги, якого він кидає в море, тільки щоб показати, що він сміє це зробити. Повернений в вежу, герой усвідомлює хиткість кордону між дійсністю і сном, ефемерність земного існування, і знову стаючи принцом він прагне поводитися так, щоб було не страшно прокинутися.

Протягом п’єси Сехізмундо постає перед нами поперемінно в двох чітко візуально розведених обличиях – звіроподібного людини в шкурах і принца в чудових шатах. При цьому в середині п’єси зовнішній вигляд не відповідає внутрішньому стану героя: спершу ми бачимо людину-звіра в одіянні принца (тобто, одночасно цивілізованої людини і государя), а потім – принца в звіриних шкурах. Цей прийом дозволяє автору ввести мотив маски і особи (не менш популярний в XVII столітті, ніж мотив сну життя), невідповідності зовнішнього і внутрішнього. Причому, парадоксальним чином, свідомість того, що видимість не відповідає суті, що саме існування ілюзорно, полегшує для героя виконання боргу, навіть звільняє його волю: раз він спить, він вільний надійти за законами розуму, неорганічним для його природи чином. У подібній розробці теми позначається особливо гостре, напружено переживає теологічної думкою епохи уявлення про те, що справжня свобода – це свобода від земних пристрастей, а найвищим проявом свободи волі є відмова від неї, підпорядкування її Богу. В образі Сехізмундо перед нами розкривається характерне для епохи бароко розуміння особистості, що не зливається з соціальною роллю індивіда і знаходить справжню і чи не абсолютну свободу остільки, оскільки вона усвідомлює штучність цієї ролі і нетотожність себе їй. Цю внутрішню свободу підкреслює майже стилізована легкість, з якою Сехізмундо приймає «належні», «правильні» рішення: прощає Клотальдо і потім батька, відмовляється від Росаури і т. Д. Особливо виразно вона виглядає на тлі жорсткості склалися в суспільстві законів, що вимагають, наприклад , покарання для солдата, який звільнив принца з темниці, оскільки він тим самим зрадив свого короля.

Інші персонажі п’єси «Життя є сон» Кальдерона доповнюють і поширюють аспекти теми, заявлені в образі головного героя. Не тільки пристрасне, тварина початок приводить людину до помилок: Басилио, що покладається на один тільки людський розум, помилився і згрішив нітрохи не менше Сехізмундо, яка вперше потрапила до палацу. Керуючись одним тільки гороскопом, він прирік свого сина на тваринне існування, забувши надзвичайно популярну в ту епоху формулу: «зірки вказують, але не беруть верх», що означала, що людина, завдяки дарованої йому свободу волі, може боротися з несприятливим розташуванням зірок. І дійсно, пророкування зірок повністю збувається, але сенс його виявляється протилежним тому, який побачив Басилио, що не згадав про те, що світом правлять не зірки, а Божественне Провидіння.

Росаура, чия доля багато в чому паралельна долі Сехізмундо, поширює і розширює трактування земного, ілюзорного існування. Ця дама нітрохи не звіроподібного, але вона – полегла жінка, одягнувшись чоловічий одяг і намагається самовладно, своїми силами змінити долю. Звичайно, обраний нею шлях хибний, але, проходячи його, вона вносить дуже важливий відтінок в смислове палітру п’єси. З нею в драму входить традиційний для іспанського театру епохи бароко мотив боротьби за любов і щастя, крізь призму якого ледь не автоматично переломлюється реальність на підмостках. Це означає, що глядачами тієї епохи ця лінія дії, який би штучної вона не здавалася нам, сприймалася як «жива» і «життєва». До того ж, в знаковому і умовному світі іспанського театру, фінал історії Росаури слід визнати щасливим. А значить, цією лінією Кальдерон показує, що мріяти треба і іноді не страшно навіть повністю віддатися сну. Хоча життя – це сон, але для сплячого вона абсолютно реальна і іншої реальності він не знає.

Досить жорстокої демонстрацією того, що трапляється з людиною, що побажали ухилитися від сну життя, стає доля слуги Кларін: вирішивши поспостерігати за тим, що відбувається з боку, уникнути участі в подіях, він негайно гине. Життя дане людям тільки як сон, і щоб жити треба мріяти.