Чего являешься мне во сне иван франко

 Вірш «Чого являєшся мені у сні?» увійшов до неймовірної збірки «Зів’яле листя». Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.

«Чого являєшся мені у сні?» аналіз (паспорт)

Автор – Іван Франко

Рік написання «Чого являєшся мені у сні»: 1896

Збірка: “Зів’яле листя”

Жанр «Чого являєшся мені у сні»: ліричний вірш

Від лірики – інтимна

Напрям – модернізм

Течія – неоромантизм

Тема «Чого являєшся мені у сні»: відображення внутрішнього світу закоханної людини, ії думок та страждань

Ідея «Чого являєшся мені у сні» – заклик шукати своє кохання та кохати всупереч усім бідам, не дивлячись ні на що.

Провідний мотив: нерозділене кохання

Віршовий розмір «Чого являєшся мені у сні»: чотиристопний ямб

Римування – перехресне

Художні засоби «Чого являєшся мені у сні»

• У творі використані прости тропи (звичайни та метафорични епітети: «чудові очі… ясні»; «дно студене»; «зарево червоне»; «довгими ночами»; «щастя молодого»; «дива золотого».
• Порівняння: «очі…, немов криниці дно студене»; «уста…, мов зарево червоне»; «серце…, неначе перла у болоті», підкреслює надзвичайну красу дівчини, її байдужо-зневажливе ставлення до почуттів закоханого юнака і його високі душевні поривання.
• метафори: «докір займається і …тоне у тьмі»; «ти серце надірвала»; «вирвала ридання голосні»; «свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні». Вони підсилюються повторами, що увиразнюють душевний біль ліричного героя з приводу неподіленого глибокого почуття.
• повторення: «В житті мене ти знать не знаєш, хоч знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь Довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні…», вони надають можливість усвідомити надзвичайність великого і справжнього почуття закоханого, який спочатку ніби протестує проти появи образу його коханої, що являється йому уві сні.
• риторичне заперечення «О ні!» змінюється на риторичне звертання «Являйся, зіронько, мені!», що підсилюється риторичним окликом «Хоч в сні!».

Застосування митцем художніх прийомів – допомагають нам усвідомити глибину почуття ліричного героя, що переповнювали душу закоханого, для якого кохання, як і для самого автора, — це «диво золоте», «щастя молоде».

«Чого являєшся мені у сні?» художній аналіз

У вірші “Чого з’являєшся мені?” кохання – це складне культурне явище, з допомогою якого можна більше дізнатися про людину.

Ліричний герой живе у світі, у якому панує реальне, вигадане і неподілене кохання. Він бачить перед собою портрет коханої, таємничий духовний зміст її внутрішнього змісту, ідеал, яким його собі уявляє ліричний герой.

Вірш змальовується крізь призму сну. Ці навіювання виникли через палке кохання ліричного героя до дівчини, яка не має взаємних почуттів, і прагнення знищити у своїй уяві образ коханої

  Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя.

Андрей Вишницкий напомнил слова Ивана Франко в знаменитом предисловии “Дещо про себе самого” в далеком 1897 году.

Не люблю українців!!!
“Не люблю українців… Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи, що справді не знаю за що мав би я їх любити… Чи може, маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, таку плодючу на перевертнів найрізнороднішого сорту…”
Це писав Іван Франко у своїй знаменитій передмові “Дещо про себе самого” у далекому 1897 році.

Перевод:

“Не люблю украинцев … Так мало между ними нашел характеров, а так много мелочности, тесной заскорузлости, двуличия и гордости, что действительно не знаю за что должен я их любить … Может, должен любить Украину как расу, ту расу отяжелевшую, разнузданную, сентиментальную, лишенную закалки и силы воли, так мало способную к политической жизни на собственном мусорнике, такую ​​плодовитую на оборотней самого разнородного сорта … “

В собрании сочинений 1981г. издания все-таки “русинів”, а не “українців”.

УПД, Уважаемый xaez дополнил первоначальным вариантом, еще не отредактированным во времена украинизации:

“…не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру….”
“…Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? …”

–

Когда русинов заменили украинцами.

Это постарались оуновцы.

в мемуарах секретаря Коновальца Бачины-Бачинского указывается, что В 25-м году, как свидетельствует Коновалец, была большая заковыка в том, что большинство свидомых галичан не хотело называть себя украинцами, предпочитая самоназвание “русин”.

В 30-е годы многие радикальные галичане категорически возражали против соединения терминов “Русь” как самоназвания Зап. Украины и “Украины” в единую Русь-Украина и отказывались идентифицировать себя как украинцы. В дневниках Бачины-Бачинского, упоминается об одном суде, когда судья у судимых поляками террористов спросил “Кто вы “украинцы” или русины”? получив ответ “Русины”. И что только Коновалец против этого боролся ради сверхцели – сшить две разные идентичности русинов и украинцев.

Да, это можно прочесть в книге мемуаров “Життя і смерть полковника Коновальця”.

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь —
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

Іван Франко – геніальний письменник, який викарбував своє ім’я в історії титанічною працею та пророчими творами. Його вірші – невичерпне джерело мудрості. Зібрали для вас найкращі поезії Франка, які варті уваги!

Іван Якович Франко – талант з талантів, новатор, титан поетичного слова та вічний борець за справедливість. Він був чудовим поетом, прозаїком, драматургом та суспільно-політичним діячем – таке поєднання в одній людині є рідкісним, а від того ще більш вражаючим.

Це цікаво: Найкращі вірші Тараса Шевченка, які має знати кожен українець

“Він – геніальний поет. Саме як поета ми бачимо його поряд з найвидатнішими світовими майстрами, а в рідній літературі він чи не єдиний має право займати місце на недосяжній височині Шевченка”, – так писав про Франка Дмитро Павличко, і хіба можна не погодитися з цими рядками?

27 серпня 2019 виповнюється 163 роки з дня народження Франка.

Кожен вірш Івана Франка – це своєрідна сповідь, завжди відверта та лірична. Поетичний голос великого Каменяра досить різний: від любовних спогадів до радикальних закликів встановлення справедливості, від оспівування краси української природи до болісних переживань за майбутнє нашого народу. Зібрали для вас найкращі поезії!

Патріотичні вірші Франка про Україну

Поета дуже хвилювало життя нашого народу, його майбутнє. Свої думки щодо цієї проблеми володар могутнього поетичного слова розкриває в громадянській ліриці. У 1887 році Іван Франко видає збірку “З вершин і низин” – поетичний архів, накопичений за 20 років творчості Франка-поета

“Двадцять літ життя і праці – може, не так пильної, не так свідомої і суцільної, як би треба було, та все-таки, смію сказати, подиктованої щирим бажанням загального добра і поступу, щирою любвою до рідного народу і рідного краю…”, – пише про свою збірку Іван Франко. Уся збірка “З вершин і низин” пронизана вірою в справедливість й у можливість змінити життя суспільства на краще. Пролог збірки має назву “Гімн”. Це патріотичний вірш, який показує розвиток боротьби за перемогу над “руїною”.

Гімн

Вiчний революцйонер –
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Вiчний революцйонер –
Дух, наука, думка, воля –
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?…
(фрагмент)

До збірки “З вершин і низин” увійшов цикл “Веснянки”, в яких образ весни є втіленням сили народу, що пробуджується до нового життя.

Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить –
Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи, –
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари – плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить…
Гримить!
(із циклу “Веснянки”)

***

Лице небесне прояснилось
І блиском розкоші займилось,
Надії рум’янцем паліє –
Мені в тюрмі аж серце мліє.

Нараз в безмірному просторі,
Мов парус на далекім морі,
Маленька хмарка виринає
І звільна, стиха надпливає.

Щось в ній мутиться і трепече,
Немов у серце молодече
Ввірветься думка сумовита,
Тривоги хмаркою вповита.

Та промінь сонця гнеть зцілує
З лиця небес хмаринку тую,
Лиш на рісницях золотистих
Дві-три краплиночки зависли.
(фрагмент із циклу “Веснянки”)

***

Ще щебече у садочку соловій
Пісню любую весноньці молодій,
Ще щебече, як віддавна щебетав,
Своїм співом весну красную вітав.

Та не так тепер в садочку, як було:
Вечір в маю, співом все село гуло,
По вулиці дівчатонька, наче рій,
На вишеньці висвистує соловій.

Не так нині, як бувало! Півсмерком
Не йдуть селом дівчатонька ходірком,
Не виводять співаночок на весь двір
Соловієві на вишеньці всупір.

Ось з роботи перемучені спішать,
Руки й ноги, мов відрубані, болять,
Не до жартів їм, сердешним, та пісень,
Лиш спочити б, наробившися весь день!
Важко якось соловію щебетать,
(фрагмент із циклю “Веснянки”)

Поет завжди цікавився життям селянства, їхнім побутом, мріями та сподіваннями. Він щиро вболівав за пригнічених кріпаків, співчував їхнім стражданням, злидням та поневірянням. Своїми болючими почуттями поет ділиться з нами у поезії “Пісня і праця”.

Пісня і праця

Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
З хати вітця, як єдинеє віно,
К тобі любов у життя я приніс.
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя.
“Мамо, голубко! – було налягаю. –
Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!”
“Ні синку, годі! Покіль я співаю,
Праця чекає моєї руки”.
Мамо, голубко! Зарана в могилі
Праця й недуга зложили тебе,
Пісня ж твоя в невмираючій силі
В мойому серці ясніє, живе.
Ох, і не раз тая пісня сумненька
В хвилях великих невгодин життя
Тихий привіт мені слала, мов ненька,
Сил додала до важкого пуття.
“Синку, кріпися! – мені ти твердила.–
Адже ж не паном родився ти, чей!
Праця, що в гріб мене вчасно вложила,
Та лиш тебе доведе до людей”…
(фрагмент)

Справжньою перлиною збірки “З вершин і низин” є вірш “Каменярі”. Ці рядки написані в 1878 році, але і сьогодні вони не втрачають своєї актуальності, адже пам’ять людська назавжди увібрала їх у своє серце. Каменярі – це тисячі тих, хто страждав від неволі, хто жив під тягарем нелюдського існування, і все ж знайшов в собі сили встати, розправити плечі і боротися за свободу та вільнодумство. Каменярі – це борці, які стали на шлях перебудови суспільства.

Каменярі

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить”.

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло…

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт…
(фрагмент)

Своєрідним підсумком усієї творчої діяльності видатного літературного діяча є його поема “Мойсей”. Літературна історія Франкового “Мойсея” складна і довготривала. Над поемою він працював більше, ніж півроку, проте задум виношував протягом всього життя. Особливою художньою силою сповнений пролог до поеми. Це ніби “Мойсей” у мініатюрі. У ньому сконцентровані основні проблеми поеми.

Мойсей (пролог)

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?…

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?…
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
(фрагмент прологу)

Поезії Франка про любов та кохання

Особливе місце у житті письменника посідали жінки. Він пережив три глибокі кохання: першою була Ольга Рожкевич, якій батько заборонив зустрічатися з політичним в’язнем, друга – Юзефа Дзвонковська, що відмовила Франкові та іншим претендентам, бо відчула смертельну хворобу, третя – Целіна Журовська, яку Франко кохав платонічною і нещасливою любов’ю. Кожне почуття знайшло прояв у художній творчості письменника. Проте дружиною Франка стала киянка Ольга Хоружинська.

Інтимні почуття поета поєдналися у збірці ніжних, але водночас болючих віршів “Зів’яле листя”, яку сам поет назвав “ліричною драмою”. Автор розповів історію нещасливого кохання, але захоплює не стільки вигаданий сюжет, скільки краса і сила змальованих поетичним словом почуттів, вилитих у чудові ліричні рядки. Вірші цієї збірки геній слова назвав “найсуб’єктивнішими”, але у способі змалювання складних людських почуттів вони найбільш об’єктивні. Інтимна лірика Івана Франка не може не хвилювати.

Твої очі, як те море
Супокійне, світляне;
Серця мого давнє горе,
Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця,
З них проблискує мені.

***

Я не надіюсь нічого
І нічого не бажаю –
Що ж, коли жию і мучусь,
Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе
І не можу не глядіти,
І люблю тебе! Куди ж те
Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце
Листя покрівля зелене,
А з’їдає штучну краску –
Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,
Але як бажання сперти?
Не бажать життя живому,
Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здиблемось колись – то добре,
А як ні – кому се вадить?

***

Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може, в тім осміянім
Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім
Твого щастя карб,
Може, в тім погордженім
Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам’яті
За докір гіркий.

***

Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,
Бо любо – то мстивий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься на обох.

Як сміючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваєш
Все, чим в світі я жию?

Чи ти знала, що руйнуєш
Щастя власного підклад,
Те, чого життя так мало
Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом,
От мов раз махнуть пером,
Ти не раз заплачеш гірко
За потоптаним добром?

***

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні –
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні…
(фрагмент)

***

Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.

Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.

Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію…
(фрагмент)

***

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

Іван Франко – вірші для дітей

Спогади дитинства про життя селян, чарівні народні пісні, яких співала мати, неймовірні українські краєвиди – усе це стало мотивом до написання чудових віршів для дітлахів, які й досі знають і люблять не лише малюки, а й дорослі. Ці короткі поезії точно вам запам’ятаються!

Спомин

У садочку в холодочку
Гарна мати молода
Возить донечку в візочку,
Возить звільна і гойда.
Мірно, наче пташка в клітці
З щеблика на щеблик скаче,
Возить доню в холодочку,
Хоч дитина спить, не плаче.
До візка не заглядають
Материнські очі чулі,
Лиш уста тихенько шепчуть:
Люлі-люлі, люлі-люлі.

Дивувалась зима,
чом це тануть сніги,
чом льоди присли всі
на широкій ріці?

Дивувалась зима,
як посміли над сніг
проклюнутись квітки
запахущі, дрібні?

І дунула на них
вітром з уст ледяних,
і пластом почала
сніг метати на них.

Похилились квітки,
посумніли, замклись;
шуря-буря пройшла, —
вони знов піднялись.

І найдужче над тим
дивувалась зима,
що на цвіт той дрібний
в неї сили нема.

***

Дрімають села. Ясно ще
осіннє сонце сяє,
та холодом осіннім вже
в повітрі потягає.

Темно-зеленії садки
дрімають вже без плоду,
і тихо гріються хатки,
і верби гнуться в воду.

Ще ліс не стогне тим важким,
осіннім, довгим тоном,
і ще стрілою ластівка
звиваєсь над загоном.

***

У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива.

“Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть, люди, порану,
вибивайтесь з туману!”

Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини
ті, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замість пут.

Іван Франко не помилявся у своїх віршах. Кожне слово у поезіях великого Каменяра окроплене щирою правдою та не менш щирим болем за український народ і його майбутнє. Читаючи рядки геніального митця – розумієш: вони ніщо інше, як заповіт нам та прийдешнім поколінням бути гідними свого народу, відданими чесній справі, відвертими у своїх почуттях та словах…

Читайте також: 10 наших улюблених віршів геніальної Ліни Костенко

Читай максимум цікавих новин у
Viber